До кого йти в молитві навпрошки,
до кого йти, до кого говорити,
коли ці недопиті порошки
розведені в розбитому кориті?

Рибо-рибо, небесна рибо - у неба короткі руки,
і сумні ваші очі кольору аметисту,
і скидають кульбаби свої побілілі перуки,
наче їм вони тиснуть.

Наче їм, нічиїм - ні загадувати, ні знати.
і немає бажань, моя рибо, що вам по силі.
ось кульбаби, моя неймовірна, беріть-бо вже, нате -
хоча ви й не просили.

не просіть, моя мила - ніколи, ніколи не варто.
всі бажання не варті ціни, за яку розійдуться.
Наше небо далеко. На вході до неба є варта.
Тільки карта загублена, спито нектар і товар - та
обриває нас путь ця.

Порошки розійшлися - розходяться люди та хмари.
Це життя - це безумство, це нами Всевишній так марить.
Ви візьміть ці кульбаби. Із них проростає земля.
Я загадую нишком бажання - і навіть Золя
не знаходить у ньому спадкових чи інших помарок.

Міо, мій Міо. У цих світах, в цих Галактиках

Тиша має розміри катастрофи.

Білий шум-білий шум, а на SOS ніхто не відповідає.

Замість кораблів або зорельотів я пускаю у небо строфи.

Строфи не долітають.

Ядерне пальне – воно таке, спочатку думаєш –

В тебе стільки в запасі років –

 і ти не згаснеш.

А потім на серці летить запчастина – ну така, ну мала.

Механічний каркас твого горла стискають строки.

А деталей катма –

Космо-ядер-зима.

Дівчино, ви не розумієте? Деталей більше нема.

Підкрутіть собі дротики –

Кава-цукор-наркотики.

А у мене лишилася тільки одна смола.

Ясно? Ну ясно ж.

Горіти мені – печальною камфоркою. Скрутити вогонь.

Така у нас тиша, неначе зима бездонна.

Дивися у корінь, моя не всесильна донно:

На корені видно закручення довгих погонь,

І довга утома, неначе остання тонна,

Ламає наземне – підземному жити і жити.

Бо це не цикорій, це ягода-беладона.

Укритися снігом і спати – бо решта – табу.

Ти був, та не бачив, а отже ти майже не був.

А отже нам хліб, наче камінь, руками кришити.

Далекі печалі-народи-теракти-шиїти

Лягають зубами на нижню болючу губу,

А отже терпіти і писане – довершити.

У цьому місяці мене за ноги тримає лютий -

Немає кому сказати, ані валюти,

А отже всі втечі заказані.

Так закидають солдатів у сектор Газу

Попід салюти.

Бо вибору – ані разу.

А вибирати, донно, ми ж вибираєм:

Що називати пеклом, а що би – раєм.

Досить нам, донно.

Ми вишиваєм долю багатотомно -

І виживаєм.

А отже, донно – тихо, скімливо, сонно – гори.

Він же на тебе дивиться ізгори.

ПРИДВОРНЕ

Ніч переходить у надприродне. Дозвольте відкланятись, імператоре.

Дозвольте відкланятись. Блазень дурний і злий.

У блазня зриваються жарти, неначе кратери,

Такого не соромно – зразу бери в оратори,

тільки вином залий.

Знаєте, Всевеличносте, я піду. Ці золоті одежі печалять очі.

А мені ж заборонений всякий сум.

Я роздивляюсь – приходять мені на ум

Яблука із проходами червоточин.

Знаєте, Всемогутосте, це – ніщо: Ваші накази і Ваше налобне миро.

Ваша когорта і Ваша примарна влада -

Завтра куритимуть той же священний ладан

Іншим кумирам.

Тільки які не кричав би тепер слова ти -

Довге мовчання таки випікає рота:

Так виживають бранці.

Знаєш, мій пане, колись я буду навпроти -

І відкуплюсь багрянцем.

І навесну мені з очей проростуть блавати...

Вибух сміху.

- Блазню більше не наливати.

Мій ніжний Боже. Вип*ємо, достобіса усі жалі –

Ці будинки покинуті, їхні душі зате жилі –

Я буду там привидом.

Без приводу –

Походити по риштованню –

Порозглядатися. Ну, так, намело – учора була гроза.

Милий мій Боже, якою гіркою тванню

Розверзаються небеса.

Осіннє небо – виболіле, старе –

Уся ця осінь просто одне тире:

Пере-жити, -ждати.

І дні попереплавлюються на дати,

Слова перекидаються на цитати,

Повітря наїжачується-дере.

На фоні почорнілих чужих дерев

Я можу навіть приязно виглядати.

Нагальна потреба любити також минеться –

Береш себе у кулак. Затискаєш в зуби.

Загинаєш пальці – ще стільки от: місяців, років, життів –

Не знати і не чекати такої згуби,

І грітися не губами, але до груби,

Яка так само глина, але не мнеться.

Пишеш. І щирий шерех сухих листів,

Знов ненаписаних, зрештою, бо навіщо.

Ти не свята і навіть не зовсім віща –

Глиняні руки не можна підняти вище.

Щирих листів ніхто би не захотів.

Лист не постарівся, дівчинко, – пожовтів.

А це означає – жовтень. Всього лиш вісь.

Осіння, або планетна – і це – всього лиш.

Опалим листочком опалену душу оголиш,

Спокійною тишею вірних собі передмість.

Візьмеш хризантему – і пальця – і серце – не вколеш.

І це буде вість.

Потому-потому-потому тремтять поїзди.

По коліях, рейках, а врешті тривожать потому

Мою нерозбірливо-ніжно щемливу утому,

І тугу питому, неначе напругу питому,

Лишаю по собі відбитком німого фантому.

Я їду додому похміллям швидкої їзди.

І колами їду, бо в мене не знайдеться дому.

Цей рух колообразом. Впасти лицем у гладь.

Синю, або зелену – нема різниці

Нам, що полеглі нагло на залізниці.

Осене, осене, темні твої зіниці,

Що тобі до зохлялих моїх приладь:

Руки як круки, усмішки-багряниці,

Коси-покоси, неначе червлена гадь,

Ношено-зношено, впали покошено,

Ти зупинись і погладь:

Сходьте, панянко – станцію оголошено.