Урррааааа!!!
Я захистилася. Все.
***
І знову Дяченки.
У зла нет власти (
"– Все на свете имеет две стороны…
( далі )
![]() | You are viewing Log in Create a LiveJournal Account Learn more |
До кого йти в молитві навпрошки,
до кого йти, до кого говорити,
коли ці недопиті порошки
розведені в розбитому кориті?
Рибо-рибо, небесна рибо - у неба короткі руки,
і сумні ваші очі кольору аметисту,
і скидають кульбаби свої побілілі перуки,
наче їм вони тиснуть.
Наче їм, нічиїм - ні загадувати, ні знати.
і немає бажань, моя рибо, що вам по силі.
ось кульбаби, моя неймовірна, беріть-бо вже, нате -
хоча ви й не просили.
не просіть, моя мила - ніколи, ніколи не варто.
всі бажання не варті ціни, за яку розійдуться.
Наше небо далеко. На вході до неба є варта.
Тільки карта загублена, спито нектар і товар - та
обриває нас путь ця.
Порошки розійшлися - розходяться люди та хмари.
Це життя - це безумство, це нами Всевишній так марить.
Ви візьміть ці кульбаби. Із них проростає земля.
Я загадую нишком бажання - і навіть Золя
не знаходить у ньому спадкових чи інших помарок.
Міо, мій Міо. У цих світах, в цих Галактиках
Тиша має розміри катастрофи.
Білий шум-білий шум, а на SOS ніхто не відповідає.
Замість кораблів або зорельотів я пускаю у небо строфи.
Строфи не долітають.
Ядерне пальне – воно таке, спочатку думаєш –
В тебе стільки в запасі років –
і ти не згаснеш.
А потім на серці летить запчастина – ну така, ну мала.
Механічний каркас твого горла стискають строки.
А деталей катма –
Космо-ядер-зима.
Дівчино, ви не розумієте? Деталей більше нема.
Підкрутіть собі дротики –
Кава-цукор-наркотики.
А у мене лишилася тільки одна смола.
Ясно? Ну ясно ж.
Горіти мені – печальною камфоркою. Скрутити вогонь.
Така у нас тиша, неначе зима бездонна.
Дивися у корінь, моя не всесильна донно:
На корені видно закручення довгих погонь,
І довга утома, неначе остання тонна,
Ламає наземне – підземному жити і жити.
Бо це не цикорій, це ягода-беладона.
Укритися снігом і спати – бо решта – табу.
Ти був, та не бачив, а отже ти майже не був.
А отже нам хліб, наче камінь, руками кришити.
Далекі печалі-народи-теракти-шиїти
Лягають зубами на нижню болючу губу,
А отже терпіти і писане – довершити.
У цьому місяці мене за ноги тримає лютий -
Немає кому сказати, ані валюти,
А отже всі втечі заказані.
Так закидають солдатів у сектор Газу
Попід салюти.
Бо вибору – ані разу.
А вибирати, донно, ми ж вибираєм:
Що називати пеклом, а що би – раєм.
Досить нам, донно.
Ми вишиваєм долю багатотомно -
І виживаєм.
А отже, донно – тихо, скімливо, сонно – гори.
Він же на тебе дивиться ізгори.
ПРИДВОРНЕ
Ніч переходить у надприродне. Дозвольте відкланятись, імператоре.
Дозвольте відкланятись. Блазень дурний і злий.
У блазня зриваються жарти, неначе кратери,
Такого не соромно – зразу бери в оратори,
тільки вином залий.
Знаєте, Всевеличносте, я піду. Ці золоті одежі печалять очі.
А мені ж заборонений всякий сум.
Я роздивляюсь – приходять мені на ум
Яблука із проходами червоточин.
Знаєте, Всемогутосте, це – ніщо: Ваші накази і Ваше налобне миро.
Ваша когорта і Ваша примарна влада -
Завтра куритимуть той же священний ладан
Іншим кумирам.
Тільки які не кричав би тепер слова ти -
Довге мовчання таки випікає рота:
Так виживають бранці.
Знаєш, мій пане, колись я буду навпроти -
І відкуплюсь багрянцем.
І навесну мені з очей проростуть блавати...
Вибух сміху.
- Блазню більше не наливати.
сумно мені, сумно мені, пусто,
наче насипало снігом брудного дусту,
наче сидиш удома, читаєш Пруста,
і кожна кісточка ниє на буревії.
світ за вікнами дихає, лягає тобі на вії,
і того їх не можна підняти без злого хрусту.
абсолют залишається абсолютним.
абсолютно відносним, тобто.
Зараз свята, а отже все продають за безцінок - оптом.
отже вибух валюти вважатимемо салютним,
а червоні безсонні зіниці - сучасним опто.
врешті що це я, що це я, де мій святковий дух.
я солом*яно-вкритий інеєм-пан-дідух,
оберіг для тих, хто більше не забобонний.
Заборони, традиції - ті ж такі заборони, -
і нанизано свят-виноградинок, наче грона:
пригубивши вина, я сама постаю червона -
чума бубонна.
Я багато чого не хочу, як той Іона,
І у череві ночі тягну свою ходу.
Мій ніжний Боже. Вип*ємо, достобіса усі жалі –
Ці будинки покинуті, їхні душі зате жилі –
Я буду там привидом.
Без приводу –
Походити по риштованню –
Порозглядатися. Ну, так, намело – учора була гроза.
Милий мій Боже, якою гіркою тванню
Розверзаються небеса.
Осіннє небо – виболіле, старе –
Уся ця осінь просто одне тире:
Пере-жити, -ждати.
І дні попереплавлюються на дати,
Слова перекидаються на цитати,
Повітря наїжачується-дере.
На фоні почорнілих чужих дерев
Я можу навіть приязно виглядати.
Нагальна потреба любити також минеться –
Береш себе у кулак. Затискаєш в зуби.
Загинаєш пальці – ще стільки от: місяців, років, життів –
Не знати і не чекати такої згуби,
І грітися не губами, але до груби,
Яка так само глина, але не мнеться.
Пишеш. І щирий шерех сухих листів,
Знов ненаписаних, зрештою, бо навіщо.
Ти не свята і навіть не зовсім віща –
Глиняні руки не можна підняти вище.
Щирих листів ніхто би не захотів.
Лист не постарівся, дівчинко, – пожовтів.
А це означає – жовтень. Всього лиш вісь.
Осіння, або планетна – і це – всього лиш.
Опалим листочком опалену душу оголиш,
Спокійною тишею вірних собі передмість.
Візьмеш хризантему – і пальця – і серце – не вколеш.
І це буде вість.
Потому-потому-потому тремтять поїзди.
По коліях, рейках, а врешті тривожать потому
Мою нерозбірливо-ніжно щемливу утому,
І тугу питому, неначе напругу питому,
Лишаю по собі відбитком німого фантому.
Я їду додому похміллям швидкої їзди.
І колами їду, бо в мене не знайдеться дому.
Цей рух колообразом. Впасти лицем у гладь.
Синю, або зелену – нема різниці
Нам, що полеглі нагло на залізниці.
Осене, осене, темні твої зіниці,
Що тобі до зохлялих моїх приладь:
Руки як круки, усмішки-багряниці,
Коси-покоси, неначе червлена гадь,
Ношено-зношено, впали покошено,
Ти зупинись і погладь:
Сходьте, панянко – станцію оголошено.